Луганський обласний краєзнавчий музей

Для того, щоб вийшла ця коротка стаття, ми з пані Кариною говорили двічі – загалом години із дві. Проте безліч тем так лишилися «за кадром». Хочеться вірити, що ми до них ще повернемось.

Загалом родинна історія Карини видається авторці дуже типовою для Луганщини, для промислового Донбасу. Абсолютно серіальні повороти долі предків; виховання бабусею й дідусем – зокрема й по причині цієї серіальності; і абсолютний український патріотизм.

А далі, як годиться – пряма мова нашої співрозмовниці.

«Мені відкрилися очі на історію моєї родини»

«Я народилася і виросла в Луганську після 1991 року (пані Карина народилася власне у 1991 році, проте має на увазі, що її народження і все свідоме життя прийшлося на Українську Незалежність. – Авторка). Тому мені пощастило – у мене немає оцієї, знаєте, туги по «совку».

Мені пощастило народитися саме 1991 року – саме тому я знаю і українську мову, і культуру, і шкільну програму. І школа в мене була, слава Богу, з нормальною українською мовою й літературою, а не з факультативами – у нас це були нормальні предмети.

«Щиро кажучи, мені тільки нещодавно нібито відкрилися очі на історію моєї родини. Все почалося з того, що я якось так десь півтора-два роки тому розмовляю з бабусею по телефону і кажу: «Бабусю, ну як же так сталося, що наш рід, от твоя мама, мала прізвище Волотко, вона українка, і не було якось і питань, що українці у нас у роду були. І от вона вийшла заміж за Сєрікова (тобто за прадіда Карини. – Авторка). – Я кажу: – Ну як же так сталося, що вона за росіянина вийшла заміж, ну розкажи мені?»

А бабуся каже, мовляв, ти що, Карина, з дубу впала, ти що, не знаєш, що тоді ж змушували прізвище змінювати? Я кажу: В сенсі – змінювати? А ну, розкажи мені тепер детальніше про це! Вона й каже: «Слава Богу, що твій дід не чув твоїх слів – не чув того, що ти його росіянином назвала».

І виявилося, що мій прадід по маминій лінії з Біловодську, з козацького роду, Сірик.

Не знаю, коли точно – але після отих воєнних часів, після Другої світової війни він змінив своє прізвище на російське. Бо казали: тобі не буде з цим українським прізвищем ані життя, ані роботи, ані медичного обслуговування…»

Предки Карини переїхали до Луганська після Другої світової. І зараз вона планує ще детальніше спитати в бабусі, як це все відбувалося – бо вони регулярно спілкуються телефоном.

«Прадід Роман і прабаба Віра Сєрікови – вже із зміненим прізвищем – побудували в Луганську будинок з нуля. Моя бабуся Ліда з двійнят – має сестру Ларису. Вони 1948 року народження. І коли дівчатка підростали в новому будинку – бабуся пригадує – там не було підлоги. Тобто, була просто глиняна підлога, і вони її мили – цю глину мили ганчірками».

Тут пані Карина з певною гіркотою згадує: хоч у двійнят Лідії й Лариси були спільний досвід, спільні спогади – про розкуркулювання козацького роду, про голодомор – сестра Лариса зрештою в нинішній війні прийняла іншу сторону…

«Вони, сестри, дуже відрізнялися – навіть вдача була різна. Моя бабуся Ліда – вона більш вразлива, вона людина мистецтва, малює картини, пише вірші, декламує. А Лариса була більш така жінка, як то кажуть, від роботи – на заводі працювала, її не цікавило жодне мистецтво, і вона завжди була хамовитіша, грубіша. Бабуся завжди казала: які ми з нею різні!»

Родина сестри ще у 2014 році прийняла сторону країни агресорки і виїхала до Росії.

«Стосовно мого формування в Незалежній Україні – я якраз бачила весь розвиток українського телебачення – це були чудові, дубльовані вже українською мовою «Альф», «Друзі»… Тобто, я виросла повністю в українському медіапросторі – радіо, телебачення, ну все-все-все було по-українськи. Тільки в побуті, звісно, було спілкування російською.

Плюс – у мене ще дуже цікавий дідусь був, чоловік моєї бабусі Ліди – він грузин. У них народилася донька Анжеліка, а вже в неї – я».

«Тобто, у вас є грузинська кров?» – перепитую.

«Так. У мене, бачте, й ніс такий специфічний… Мене дуже в дитинстві хейтили, булили за це – за ніс, за підборіддя. І я в дитинстві мріяла зробити операцію, щоб мати ніс, як мені здавалося, як у нормальних людей. Але тепер я знаю, що це моя фішка, що це дійсно моє. …Мого діда-грузина, що цікаво, звали Степаном. І прізвище в нього було теж не грузинське… Його доля – це теж така собі «Санта-Барбара». Виявляється, його викинули на смітник після народження. От просто маленьке оце немовля – взяли й викинули. Сталося це через те, що його мати була на ті радянські часи була змушена спати з директором фабрики, на якій працювала – ну, як мені розказують цю історію, робила вона це, щоб її не звільнили. Час тоді був такий (сорокові роки минулого століття. — Авторка). У директорів була повна влада, вони робили все, що хотіли. От він їй і казав: хочеш працювати, хочеш мати підвищення – то буде ось так… І коли вона після цього жаху народила, вона цю дитину викинула, тому що вона не витримала стресу, пресингу… У нашій родині це все якось з’ясували, коли дідові було аж близько 60 років. І він дуже тяжко це переживав.

…А тоді, немовлям, його знайшла жінка, яку звали Римма. Спочатку він жив в інтернаті, а тоді Римма його забрала. Складно сказати, хто вона була за національністю – знаю лише, що розмовляла російською. А чоловік її був вірменин на прізвище Маркарян. Вони всиновили діда – тобто, його звали Маркарян Степан Акопович. Проживали вони у Грузії, в Батумі на вулиці Джапарідзе. Треба ж, я вулицю пам’ятаю… А номеру будинку не пам’ятаю. Проте бабуся, напевно, пам’ятає, бо вона закохана й до сих пір у діда. Його вже четвертий рік немає з нами, але вона до сих пір каже: «Боже, мій Маркарян, Боже, Боже, який…» Ну дуже в нього закохана була…

Дід усе життя вважав рідними батьками Акопа й Римму.

І я пам’ятаю ситуацію, коли він дізнався правду про своє народження, про історію своєї родини – майже у 60 років. Пам’ятаю, приходжу я додому – а там прям крик такий, плач! Я не розумію, що коїться. І мені бабця каже: то дідо плаче, він дізнався, що хто його мати насправді… І в нього до кінця життя це була дуже велика травма.

Після цього він навіть не довіряв жінкам, завжди казав: жінка прийде, пограється тобою й викине. Для нього це була страшна травма – те, що од нього мати одмовилася, причому знав він це просто без подробиць. Це була така ганьба для нього – те, що його знайшли на смітнику. Те, що на нього, на людину, в такому маленькому віці подумали, що він гірше ніж сміття – і викинули.

Це дуже страшно… Але ж його знайшли, всиновили, його дуже любили в тій родині, дбали про нього».

***

І точно так дідусь з бабусею любили Карину. Адже саме вони її виховували, а не мама з батьком. Батьки розлучились, мати займалась особистим життям, пошуком чоловіка… Згодом у Карини з’явився вітчим – цілком типовий для кінця 90-х – початку нульових небідний луганський підприємець.  І з’явилась молодша сестра. Тим часом родиною для Карини були дідусь з бабусею – й вона каже, що це дуже добре. Дівчина росла в любові, спокої та стабільності. Карина переконана: їй пощастило виховуватися саме так, а не в мами – у криках, скандалах, якихось пристрастях…

Але – повернемось до дідуся…

***

«Він опинився в Луганську цілком випадково – він багато гастролював, бо був музикантом. Плюс – служби в армії далася взнаки. Дід був багатомовний, у нього був талант до мов. Хоча тоді, в Союзі, всіх «під росіян стригли», всі російською говорили. Дід же трохи розмовляв українською, хай і не ідеально. Добре знав грузинську, мегрельську, грецьку, трошечки вірменську. Тобто, він був прям талановитий в плані мов. Російською, до речі, говорив нормально, у нього не було якогось такого суперсмішного акценту».

Ще одна родинна лінія

«А ще від бабусі я дізналася про розкуркулювання. Дізналася, що в нас, як виявилося, була дуже багата родина, садиба була, були коні, корови. Це вже не по лінії прадіда Романа Сірика з Біловодська, а по лінії його дружини, прабаби Віри, в дівоцтві Волотко. Вона була з Макіївки – саме з Донецької Макіївки.

У них було велике господарство. В цій садибі, в якій жила її сім’я, виховувалося восьмеро дітей. Наймолодшою й була Віра – моя прабабуся.

Сестер її я зовсім не знаю, але знаю, що був один братик у неї – Іван. Вони були дуже близькі. І він хіба зовсім трошечки пожив… До речі, прабабуся була Віра Іванівна – тобто, братика назвали по батькові. А що сталось з її сестрами, я не знаю.

Отже, в сім’ї було восьмеро дітей. Сім’я була багата, сім’я була вихована, інтелігентна. Кожен вечір вони збиралися – ну, може й не кожен, але регулярно, часто – збиралися й музикували. У них була гітара, фортепіано, і всі вони співали. І батьки, і діти. А маленька ця Віра – вона сиділа під столом. Це те, що вона встигла переказати моїй бабусі: що вона сиділа під столом і це все слухала, а собі щось гралася.

А ще в них були працівники в домі. У них навіть була біла кухня і чорна кухня. Біла – це та, де вони снідали, вечеряли, обідали. А чорна кухня – для персоналу обслуговуючого. Ось настільки вони були заможні».

Родина Віри була розкуркулена. Скорочуючи історію, зазначимо: батьки віддали юну Віру з коровою в бідну селянську родину , щоб сховати то, що вона з заможної родини і щоб її не вбили «савєти» Віра опинилася в Луганську вже як дружина прадіда Карини Романа. Вони познайомилися на фронті – Роман отримав контузію, а вона як медична сестра лікувала його. В Луганську Віра працювала лікаркою – терапевткою. І якщо її батьківська родина була повністю україномновна, то сама Віра спілкувалася українською й російською, яка зазначає пані Карина, 50 на 50. На жодну посаду того рівня, що мала вона, в Луганську не можна було потрапити, спілкуючись не російською. Прадід же все життя спілкувався українською. І, як згадує бабусі Ліда, його донька, все життя казав: Росія й Америка – то найгірше зло на Землі. 

Пропагує українське

Таким чином, у самій Карині дивним чином поєдналися музичні, навіть швидше митецькі гени.

Вона закінчила Харківську державну академію культури й коледж мистецтв. має диплом бакалавра по класу актор драматичного театру та кіно. А потім закінчила магістратуру – вона магістр театрального мистецтва.

Свої вокальні здібності розвивала й розвиває зараз окремо, поза стінами вишів.

До речі, в дитинстві Карина навчалася в музичній школі по класу фортепіано й там однією з обов’язкових дисциплін був ансамбль.

«У нас ансамбль називався «Чарівнички». І наша викладачка Лілія Михайлівна Початовська – за що я їй дуже вдячна – була однією з тих, хто тримав український репертуар у цій музичній школі», – згадує Карина Антоненко.

Цікаво, що сама Лілія Михайлівна свого часу казала Карині: «Таких вокалісток як ти, мовляв, як оселедців у діжці, отже, йшла б ти кращу в акторки».

А ще цікаво, що в акторстві великим плюсом Карини стала зовнішність, успадкована від діда – грузина: з такими даними їй просто було долею призначено грати ролі королев. У тому числі англійської.  

«Зараз життя повернуло мене до того, що я заробляю гроші. Мій основний заробіток, те з чого я кормлюся – це музика, вокал і саксофон. А ще я проводжу івенти», – каже пані Карина.

Гроші потрібні, зокрема, й для того, щоб підтримувати бабусю, яка лишається в Харкові: орендувати їй житло, допомагати з ліками тощо.

Живе й працює Карина наразі в Польщі. Успадкувавши дідові таланти до мов, освоїла польську так, що її приймають за місцеву. При цьому завжди, за будь-якої нагоди, намагається пропагувати українську культуру, роблячи акцент саме на піснях Луганщини.

Все це – лише частина історії нашої землячки. Сподіваємося, ще буде нагода її продовжити.

Юлія Сабаєва

**Проєкт реалізується ГО «Центр спільного розвитку «Дієва громада» у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО «Арт-Резиденція Плюс-Мінус» та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту «Спадщина. Простір для роботи» за підтримки міжнародного благодійного фонду «ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив» та програми «Партнерство за сильну Україну», яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

…Перший мій спогад – це десь коли мені було три роки. Ми їдемо з мамою в автобусі в село до родичів, у Калмиківку… Пам’ятаю, що мені було дуже радісно. Напевно, з того часу я і люблю подорожувати.

…До школи мій день починався з того, що я йшов у садочок – мама мене туди водила. Здається, він називався «Зірочка», чи якось так. Що ми там робили? Бігали, гралися в щось. Пам’ятаю, ще якісь завдання виконували – бур’ян рвали, наприклад. Я був дуже комунікабельний, тому в мене там були друзі: ми спілкувалися, гралися, бігали. Конкретно ігри вже не згадаю – здається, «ладки» чи щось подібне.

…У дитинстві в мене була іграшка – «Старий Хоттабич». Гумовий. З довгою білою бородою. Здається, синьо-білого або просто синього кольору. І ось батько казав мені, що Хоттабич не вміє розмовляти російською. Тому першою мовою, якою я говорив, була українська. 

Взагалі батько родом із Калмиківки – там жили мій дідусь, бабуся, родичі. У селі здебільшого говорили українською, а в місті – російською. Батько розмовляв українською, мама – російською. Якось так склалося. Мова, якою я здебільшого спілкувався в школі, вдома і з друзями, – це була російська. Хоча… Я б сказав, що це був такий суржик.

Я пам’ятаю батько мені розповідав віршика: «Падав сніг на поріг, кіт зліпив собі пиріг»… Йой, забув далі. Потім щось про те, що стало тепліше… Коротше, сніг розтанув. Суть така. Вже не пам’ятаю повністю.

Книги здебільшого в дитинстві читав російською. У школі, звісно, були й українською. А телепередачі… Пам’ятаю: здається, на «1+1» було щось, де свинку ховали, і її треба було шукати. Потім – «Шоу довгоносиків», «СВ-шоу». «Територія А». Ще був малий… Пам’ятаю уривками. Пономарьов: «Зіронька моя-а-а…2. «Океан Ельзи», «Скрябін», «ВВ». Це ж і Анжеліка Рудницька. Пам’ятаю, що в 90-х був такий підйом українськості – музики, творчості. «Танок на майдані Конго», «Тартак» – класно. Тобто, українська музика в моєму дитинстві була присутня. Хоча, якщо чесно, я слухав і російську, і українську, і закордонну. Пам’ятаю, що по телевізору вже почали робити український дубляж. І це було класно – мені він подобався. «Друзі», ще якісь серіали… «Всі жінки – відьми». І український переклад мені подобався більше, ніж російський».

Традиції: Борщ слобожанського кольору й шок на кладовищі

«Якщо говорити про речі, які мають особливе значення для родини – точно знаю, що це ікона Божої Матері – ще від прабабусі, а може, й давніше. На жаль, вона залишилась на Луганщині, в окупації. Це дуже давня ікона.

Ще пам’ятаю дідову ложку – здається, срібну.

Фотографії… У батька було хобі – фотографія. І в нього залишилося багато цікавих, прикольних знімків – ще чорно-білих, на папері, з дитинства. Вони теж, на жаль, залишились там, в окупації.

Родинні рецепти… Ой, що ж згадати… Зелений борщ! Мама готувала його по-особливому – її, здається, навчила ще бабуся. Потім борщ… Звичайний. Я зараз живу на Закарпатті – тут його готують такого більш бурякового кольору. А у нас, на Луганщині, борщ був більш червоний, томатний.

І от мене тут, на Закарпатті, пригостили борщем – одна бабуся, теж переселенка з Луганщини. І він був саме того, нашого кольору. Смак, може, не кардинально інший, але цей колір… слобожанський. І для мене це стало чимось дуже близьким, рідним. Мені важливий цей колір борщу.

Що ще… А, таке у нас було – «Наполеон», медовик. Але вони зовсім не такі, як у магазинах. Це якісь родинні рецепти, від бабусі. Я ніде більше такого не куштував. Той медовик – він ніби медовик, але зовсім інший, ніж у кафе чи магазинах. І «Наполеон» – теж інші коржі… Це теж така традиція, що передалася. І я просто ніде не можу знайти такого смаку, як готує мама. Це щось наше, родинне».

Щодо традицій – ну, звісно, кутю носити, посівати, Маланка… Взагалі – готувати кутю.

Тут, на Закарпатті, наприклад, на Великдень не ходять на кладовище і не їдять там. Я раніше думав, що всі так роблять – приходять, поминають, їдять… Але коли до мене приїхали друзі із Закарпаття в Старобільськ, ми поїхали в моє село, до родичів. І вони мене запитали: «А що це у вас на кладовищі – столи, лавки?»

Я кажу: ну як, щоб поминати родичів.

Для них це був шок. Справжній шок – що на кладовищі їдять, що там згадують історії, що можуть навіть радіти, сміятися! І що родичі всі разом збираються.

У нас чомусь так було: в селі збиралися на останній день, а в місті – в перший. Тому я спочатку був у місті – ми там збиралися з родичами. А вже на сьомий день їхали в село».

Річка й крейдяні гори. І рецепт каші

«У Старобільську в дитинстві найважливіше місце – це, в першу чергу, річка. Це топ. Айдар. І парк – я вважаю, що в Старобільську був найкрасивіший парк у Луганській області на той момент. Зараз окупанти його переробили, фактично знищили цю пам’ять.

Роща в Старобільську… Дерева, абрикоси – це теж для мене важливо.

Крейдяні гори. Я раніше думав, що це щось звичайне, але потім зрозумів, що це наша унікальність. Не всюди є такі гори. Ми з друзями любили ходити туди – просто казали: «на гору». Там варили кашу.

До речі, це теж традиція. У Старобільську була така штука – «ходити на кашу». Влітку хоча б раз треба було піти: або в рощу, або в «Шервуд» – у нас був такий парк, ми його так називали – і зварити кашу.

На Закарпатті не варять кашу… Вони не знають, що це таке. Вони варять бограч. Наша каша – куліш – для них це незвично.

Ми ходили з друзями на крейдяні гори, варили цю кашу: береш котілок, дрова, розпалюєш вогонь. Інгредієнти прості: пшоно, картопля, морква, цибуля. М’ясо або тушонка. Зелень. Хтось ще додає сало, болгарський перець. В кінці можна вбити сирі яйця. Спеції – класика: перець горошком, лавровий лист, сіль. І обов’язково – в кінці береш поліно з вогнища і прямо в кашу: шшшшш… Тоді з’являється той самий запах.

Пам’ятаю одну історію: спускалися з гори, у мене був рюкзак із котелком. Один друг ішов попереду, інший – позаду. Іду, і раптом чую якийсь шум. Обертаюся – а мій друг котиться з гори, збиває мене, і ми вже вдвох котимося вниз. А я з рюкзаком, як черепаха: тудудук-тудудук-тудудук… В результаті всі в крейді. Роздяглися до трусів, трохи обтерлися водою – бо ж поруч річка.

…Це взагалі неймовірне місце: річка, крейдяні гори, ще й ліс на них, і звідти видно місто.

Вже в дорослому віці я ходив туди сам. Залазив десь у лісі, розпалював вогнище, запікав картоплю, робив чай. Брав із собою тільки ніж – і міг так блукати годинами: туди-сюди, а вже п’ять годин минуло».

«Войнушка», п’ять собак і монашка з мітлою

«У нас була військова частина біля монастиря. І ми там любили грати у «войнушки». Нас сторож постійно ганяв. Там ще п’ять собак було. Але ми все одно туди лазили. Робили собі якісь перепони, десь пролізти, залізти…

Пам’ятаю, були такі пістолети на пульках – і ми з ними грали. Ми там ще трохи щось крали – скло знімали, скловату, якісь штуки. Але для нас це було як пригода.

І от одного разу сторож нацькував на нас п’ять собак. Ми тікаємо, перелазимо через паркан. Я пам’ятаю цей паркан: з одного боку не дуже високий, але все одно треба було добре підстрибнути – прямо така фізуха. А з іншого боку – дуже високий, і там ріс дикий виноград, ми по ньому злазили.

Друзі вже перестрибнули, я теж заліз – і бачу, що міліція йде дорогою. Я тоді заховався прямо на паркані, він кам’яний був, і почав повзти ближче до монастиря. Думаю: зараз пройдуть – і я злізу.

І тут чую – в мене летить камінець: один, другий, третій. Піднімаю голову – а там монашка з мітлою. Як почала мене бити. Я з того паркану швидко спустився, а друзі сидять, ніби вони не при справах.

От таке було дитинство. Веселе.

Ми багато грали в м’яч, у «квадрат». Прямо постійно. Це було в першій школі – потім вона стала гімназією, де я вчився. Ми там грали у «квадрат» безкінечно.

М’яч для мене взагалі був особливою річчю в дитинстві. Мама – тренерка з волейболу, тому м’яч у мене був завжди. Я, по суті, виріс із м’ячем.

Ще робили собі щось типу «бігу з перешкодами». У нас у школі була «фортеця», «крепость» – так ми її називали. Там періодично билися. Типу: «підемо в крепость». Якщо був якийсь конфлікт – він вирішувався там після школи. Я теж там кілька разів бився… Зараз згадую – аж горло починає першити. Така реакція.

Але не тільки билися – там ще грали в «ладки», лазили, бігали. Та «крепость» була небезпечна: зверху нерівні такі виступи, як у справжніх фортецях. Ми по них бігали, падали, хтось розбивав голови… Згадую дитинство, та взагалі не розумію – як я вижив?

Ми багато хуліганили. У нас це називалося «шухарити». Типу: «йдемо шухарити?» – «та пішли». Розважалися як могли.

І ще важливе місце – музична школа. Я ходив туди з дитинства: акордеон, гітара. Ходив на все, що можна – сольфеджіо, музична література, навіть церковний хор… Коли мене в дитинстві запросили туди, батько сказав: «Іди, навчишся по нотах співати». Хе-хе-хе… І реально це мені допомогло.

Потім я взяв ще додатковий інструмент – гітару, ходив в ансамбль. У підсумку музичну школу закінчив по акордеону і гітарі. В останній рік ще ходив у оркестр.

Коротше, спорт і музика… Точніше – музика і спорт завжди йшли поруч зі мною. Тато – музикант, мама – тренерка з волейболу. І якось так воно все складалося…

Тато, до речі, хоч і музикант, але на всі руки майстер – міг усе полагодити. І будівництво, і радіотехніка. Дуже любив читати.

Взагалі я майже не сидів удома: то боротьба, то бокс, то волейбол, то ще щось. Гаджетів тоді не було, приставку мені не купували. І якось усе дитинство пройшло на вулиці».

Зі спогадами Сергія Летучого працювала Юлія Сабаєва

**Проєкт реалізується ГО «Центр спільного розвитку «Дієва громада» у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО «Арт-Резиденція Плюс-Мінус» та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту «Спадщина. Простір для роботи» за підтримки міжнародного благодійного фонду «ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив» та програми «Партнерство за сильну Україну», яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Уявлення про рай і перша любов в особі солдатиків… Якими грався в піску

«Моє дитинство частково пройшло у Луганську, де я народився у пологовому на вулиці Леніна. Ну, а частково — в Луганській області на півночі: село Тимонове, Троїцький район. Там пройшли найкращі часи.

Тобто, якщо з позиції дитинства — то Тимонове було важливішим. Літні канікули — це найкраще, що можна згадати. Найбільша цінність і зараз найбільша — ностальгія.

Це навіть такі уявлення про рай — куди піду після смерті. Особливо коли був в окупації, постійно себе налаштовував, що смерть — це лише мить, а потім я знову буду дитиною в рідному селі…

Найперші спогади, напевно, тимоновські. Як з дідом ходили: він прив’язував у полі — в степу — корову, і ми йшли за нею. І він якось мене залишив поблизу дороги, і я чекав його з напруженням. Якось так. Тимоновські спогади були одними з найкращих.

В Луганську ми жили в гуртожитку. Садочок, куди я ходив, був поруч — через паркан — на вулиці Цупова… Це якщо брати осінь, зиму та весну. Ну, а літо проходило в селі — в Тимоновому.

Вранці вставав, зазвичай снідав, потім починав гратися, і, власне, в іграх і проходив весь день. Якщо в місті — то дитячий садочок, а після нього, якщо дозволяла погода, виходив гратися на вулицю.

Я завжди найбільше любив гратися солдатиками в піску. Солдатики — моя найперша любов.

Один із найперших спогадів: мені подарували солдатика — ковбойця (тоді казали саме так. – Авт.) помаранчевого кольору з двома пістолетами. Здається, виробництва фабрики ДЗІ, один із найдефіцитніших і найпопулярніших у хлопчаків. Я дуже ним пишався. Потім залишив його в селі і чекав кілька місяців, до нових канікул, щоб знову побачити. Але коли приїхав — він десь подівся, ані бабуся, ані дідусь не знали куди… Знайшов я його вже через багато років, коли мені було років двадцять два. І він досі десь зберігається у Луганську як пам’ятка мого дитинства.

До речі, в селі було й багато роботи. Я почав працювати досить рано. Років в шість, напевно, вперше пас корів — уходили на цілий день…

Також ходили на ставок, але це вже в більш дорослому віці. У Тимоновому починалася річка Червона — там було болото, і там проводили багато часу».

«Необов’язкова» мова і відверто нудний телеканал УТ-1

«Побутова мова вдома, в школі, з друзями — це була переважно російська. Я навіть був записаний як «росіянин». Не знаю, де саме мене, як дитину, тоді записували…

Українська мова займала вторинне місце в житті. Переважно я чув суржик. Навіть у Тимоновому — воно було радше російськомовним селом, а от у навколишніх селах говорили українською. Хоча і в Тимоновому були ті, хто спілкувався українською.

Тобто вона займала дуже незначне місце. В школі почав вивчати, здається, з другого класу. Вчив добре, старався, але іноді не хотів — це ж ще один предмет. Тоді від вивчення української мови можна було отримати звільнення. І тому, відверто кажучи, іноді було якось образливо та хотілося позбутися цього — ще однієї мови, ще одних великих домашніх завдань. Але батьки були проти, тому українську вивчав.

Книжок українських було багато, і в якийсь момент, переступивши через себе, почав їх читати — це було виходом. Російськомовні пригодницькі книжки, напевно, здавалися кращими, але українську літературу було дістати значно легше — російська була більшим дефіцитом.

На жаль, пісні, фільми, телепередачі тоді майже не дивився. Був один український канал і один загальнорадянський. Український УТ-1 виглядав відверто нуднішим, тому його майже не дивилися. А в Тимоновому його взагалі не було — тільки загальнорадянське радіо. Але так званий «матюхальник» український працював без проблем».

Родинні цінності: Георгіївський хрестик і фото діда-моряка

«…Один із моїх прадідів отримав у Першій світовій війні Георгіївський хрест. Потім його переплавили спочатку на сережки для дочок, а згодом — на золотий хрестик. І от він у матері зберігається. Я його вже, мабуть, не побачу.

З того, що я вивіз, єдине, що зберіглося — це фотографія діда-моряка з Другої світової війни. Вона довго висіла в нього на стіні, потім я забрав її після його смерті. І вона якось так пройшла всі евакуації з 2014 року, всі переїзди. Фактично це єдине, що зберіглося з моїх попередніх усіх життів.

Бабуся була з села Макарів Яр, Сорокинська міська територіальна громада. Це українське село, гончарна «столиця»… І там були різні вирази: «Хотіла мама за пана, та пан маму не схотів», «З богом, Парасю, поки люди трапляються». Такі українські прислів’я, які я зараз також використовую».

Відрядження до Москви: «Зрозумів, що це якась помийка. І повернувся українським націоналістом»

«Щодо моєї національної свідомості… Навіть важко сказати, коли саме я усвідомив, оцей от момент… Напевно, це був кінець 1990-х: потрапив на потяг, який ішов з Москви через Троїцьк, Лантратівку, здається. Сів у вагон, де було повно росіян. І там якась місцева бабка щось продавала — пиво чи щось — і демонструвала свою приниженість та вторинність. І стало відверто гидко, захотілося цьому протиставити.

Потім сам побував у Москві, яку всі сприймали як «землю обітовану», і зрозумів, що це якась помийка: реєстрації, побиття людей просто в метро, вся ця індустрія заробляння, цинічна зневага до людської гідності… Це просто вдарило в очі. І тоді, на початку двохтисячних, почалося формування цієї української ідентичності. Якесь особисте повстання проти тих наших земляків, хто цього не помічав і сприймав як норму. Мені це тоді здавалося рабством.

У Москву я їхав у наукове відрядження, а повернувся вже, можна сказати, українським націоналістом».

Останні спогади з Луганська: «…Дні були дивні»

«Я небагато брав участь у проукраїнських заходах, загалом був аполітичним. Але пам’ятаю мітинг Луганського національного університету імені Тараса Шевченка на початку весни 2014 року.

Я був у такій умовній «лінії оборони»: молоді налякані хлопці-майданівці, міліція відійшла вглиб, і фактично молоді викладачі стояли на воротах. Пам’ятаю, там ходив сепаратист, і я дивився йому в очі.

Рідне місто я залишив 6 червня 2014 року. Покинув через усім відомі обставини: війна вже починалася. Дружина була вагітною… Я жив на Південних кварталах і чув, як 1-2 червня почався бій, який тривав два дні…

…Вже була сформована патріотична свідомість, і не хотілося жити під владою цього гібридного російського режиму.

Останні дні були дивні. Я тоді захоплювався китайською культурою і пам’ятаю концерт Інституту Конфуція в університеті, де я працював. Я там був — і було щемке відчуття, що життя закінчується».

Підготували В’ячеслав Бондаренко, Юлія Сабаєва

**Проєкт «Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі» реалізується ГО «Центр спільного розвитку «Дієва громада» у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО «Арт-Резиденція Плюс-Мінус » та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту «Спадщина. Простір для роботи» за підтримки міжнародного благодійного фонду «ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив» та програми «Партнерство за сильну Україну», яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

У 1996 році Наталія закінчила Луганське державне художнє училище, згодом – графічне відділення Харківської академії дизайну та мистецтв. Наразі працює графічною дизайнеркою, займається розробкою графічного дизайну для будь-якої сфери. Рідний Луганськ залишила у 2014 році. Зараз мешкає у Дніпрі.

Далі – пряма мова пані Наталії. Ніби ескізи для серії картин про Луганськ 1980-х – 1990-х років. У цій статті – лише ескізи до картини про дитинство. А далі буде…

Двоколісний візок з довгою ручкою…

«Моє дитинство пройшло повністю у місті Луганськ, поруч із мамою, татом, моїми сестрами та братами в домі моїх батьків. Найперші спогади – фрагментарні. Мені точно було не більше двох років… Десь від двох до двох з половиною. У той період ще моя бабуся була жива. І спогади в мене пов’язані з будиночком бабусі і дідуся, куди ми їздили до них у гості. В них був дім десь біля Лутугиного, або між Лутугиним і Луганськом. …Перші спогади пов’язані з тим, як ми доїжджали до будиночка бабусі і дідуся у цей приватний сектор. Ми їхали автобусом, міським якимось транспортом, доїжджали до зупинки, потім виходили і якийсь час йшли пішки по приватному сектору, по тротуарах. Так як я була маленька, хоча я вже і чапала там своїми ніжками, але йти – в моєму розумінні – було далеко, і тато брав з собою візок для мене. Ну візок – це так, дуже гучно сказано, тому що це було таке металеве сидіння, чимось так трошки обгорнуте м’якеньким – поролоном там чи кожзам там зверху був. З двома колесами. Ці два колеса там по боках цього сидіння були, і від сидіння відходила така довга металева ручка, за яку один із батьків штовхав вперед оце сидіння на двох колесах. Колеса були металеві, обгорнуті там навколо гумою. Ну, таке шо воно… совєтська конструкція. Така що виживе, переживе все, але ж зроблено дуже жорстко.

І от пам’ятаю ці враження від цього візка, тому що я їздила ним доволі часто – мене возили. Кожний камінчик, кожна канавка в тротуарі – коли візок потрапляв на оці нерівності… Амортизації не було взагалі ніякої, тому тебе трясло в ньому, ну дуже сильно. І ти їхала й трималася за поручні там, чи за ручки по боках, щоб тебе не викинуло назовні з неї. Пам’ятаю ці відчуття: било і в голову, і в попу, і в руки, і куди завгодно від цієї тряски. Але це було краще, ніж топати ногами невідомо скільки. І от я пам’ятаю, як мене везуть по тротуару, по приватному сектору в цьому візку, мене трясе, але навколо стільки зелені, стільки трави, квіти там якісь чудернацькі, навіть за двором хтось там капустини висаджував, якісь лопухи дуже високі. Так як саме сидіння було дуже низьке, і ти майже їхав на рівні тротуару, то всі ці рослини були для тебе дуже високими. І от ти як от пірнаєш там серед всього цього зеленого, красивого, бджілки, якісь мурашки пробігають, тебе везуть, ти дивишся на все це, і воно все вражає.

Це перший спогад.

А другий – це вже у бабусі з дідусем в домі. Хатка в них була невелика, був великий двір і великий город. Хатка була з мергелю, я так пам’ятаю, і білена зовні, одноповерхова. І я пам’ятаю кімнату всередині дому. Такий напівморок, скоріше за все, були закриті штори, з вікон не було такого яскравого світла або, можливо, це був вже вечір, хоча не впевнена. Така для мене велика кімната, посередині стоїть великий стіл. Для мене великий, тому що я була дуже мала. От той самий період, коли, як кажуть, пішки ходиш під стіл. Десь приблизно такий в мене і був зріст, що я могла, ну, рівень мого росту – на рівні верхньої частини стола був. І от за цим столом сидить моя мама і бабуся, і вони про щось розмовляють. І я така маленька тільопою до них. Підходжу, намагаюся рукою на столі у бабусі… А там стояла тарілка, на тарілці були варені яйця… І от я підходжу до цього столу і намагаюся намацати рукою там яйце, щоб взяти. Мені бабуся його подає. Я стою біля стола, розламую це яйце. Витягую звідти жовток. Кладу його знов назад на тарілку, а білок починаю їсти. І бабуся мені каже, що не можна залишати жовток, жовток корисний, треба його теж їсти, бо він для здоров’я. І взагалі не можна їжу залишати. Щось ось таке. Ну, вона не дуже строго, ну так – з нахмуреним таким поглядом. А мама моя говорить їй: «Та нехай їсть, що хоче, бо жовтки вона завжди витаскує і викладає. А от білок їсть».

Оце пам’ятаю. На цьому цей спогад закінчився.

І ще один спогад – це те, що у бабусі був годинник з зозулею. Цей годинник тікав дуже сильно. В хаті завжди була тиша. Інколи там десь працювало радіо. Але загалом, пам’ятаю, що було завжди тихо. І оце тікання годинника, воно було таким для мене дуже гучним. Як кукувала зозуля, звідти вилітала – трошки це було для мене моторошно, але от годинник, він мене завжди притягував. Там ці ціпочки, гирі у вигляді шишок. Мені завжди їх хотілося торкатися. І я їх торкалась. І мене за це сварили, тому що щось збивалося… Чи неправильний час показувати починало, чи щось таке. Але Наташа щось там дьоргала… Завжди хотілося смикнути за цю шишку. Вона була така важка. І це було так дивно.

І останній спогад. Теж десь такого ж періоду. Точно два-два з половиною роки. Це казка про ріпку. Це окремий такий яскравий спогад для мене. Тому що для мене було дивно, коли я згадала і зрозуміла, що я пам’ятаю цілу таку сцену і враження від цього. І обличчя пам’ятаю. Майже всіх, хто там був присутній. Це теж-таки у бабусі з дідусем.

…Літо. На дворі стоїть стіл. На столі багато їжі. Багато родичів. У нас був такий період… У мами у моєї є старші брат і сестра. І вони живуть в Пермі, за Уралом. І ось майже кожне літо вони приїжджали до нас у гості. Інколи ми до них їздили, але частіше приїжджали вони. Тому що клімат, природа, Україна… Вони тут насолоджувалися у нас відпочинком. Приїжджали дуже надовго. І от коли вони приїжджали, коли бабусі з дідусем були живі, в них був дім, вони приїжджали до них, в них жили. А ми приїжджали теж до бабусі з дідусем, щоб побути разом з усіма. І от саме цей випадок, коли приїхали родичі з-за Уралу. І ми приїхали теж до бабусі з дідусем.

…Багато дорослих. Вони всі сидять за цим столом у дворі. І там щось випивають, співають, сміються. Традиційно сімейний обід або ранок, не пам’ятаю… Але було дуже світло і було сонячно. І я десь тиняюсь по городу. І от я тиняюсь по городу і раптом натикаюсь раптово на якісь великі, довгі листя, які ростуть… У бабусі там овочі, дерева… І — бах! З-під землі ростуть такі великі, довгі листя! І в мене перша асоціація: це ж ріпка! Пам’ятаю це от прям здивування, що у бабусі там в городі росте ріпка! Десь метрів з півтора ці листя. Я маленька, вони вище за мене.

І перше бажання: що зробити? Треба її тягнути! Тому що оця радянська казка, на той момент вона мені здавалася веселою. Хоча вона, ну взагалі… Потім, ну трошки пізніше, свої відчуття розкажу… Але, якимось чином, далі кадр у спогадах наступний, це ми всі – дорослі! – які сиділи за столом тоді, шикуємося біля цього листя, яке росте з землі, і ми починаємо її тягнути. Тобто – всі мої родичі шикуються, всі сміються, всім весело, мене ставлять першою. Я маю тримати це листя. За мною там стає дядя Вова, здається, мамин брат. Потім там і дідусь, і тато підкатують, там бабуся, і всі отак по черзі… І як-от у казці тягнемо-потягнемо і так далі. Всім весело, десь хтось знаходить якусь кішку. Чи то бабусина кішка була, чи то сусідська кішка, ніхто не знає. Але її теж там якось хтось тримає, щоб вона теж тягнула цю ріпку. І от вся родина приєдналася – повставала зі столу і приєдналася до цієї сцени. Всім весело, всі регочуть: Наташа мала, треба ж її якось підтримати з цією ріпкою…. На той момент мені здавалося, що всі тягнуть, ніхто не може витягнути. Але зараз я розумію, що всі піддавалися, аби більше програти, щоб було веселіше. Дядя Вова навіть падав на спину, задирав ноги, там всі реготали. І мені теж було весело. Ну, з горем пополам, як кажуть, якось ми, коротше, цю ріпку витягнули. Але це була не ріпка… Там якісь корінці були незрозумілі. Думаю, що це був хрін. Ну от зараз я вже так думаю. Але відчуття в мене залишилося дуже веселі від всього цього.

Потім, вже коли я стала дорослою, у мене з’явилися діти. І своїй доньці я прочитала казку Івана Франка. Він був народником і записував українські казки, фольклор. Займався цим. І я вам скажу, що ця казка Івана Франка про ріпку – от це те саме враження, яке в мене залишилося в дитинстві. Це не та суха радянська ріпка, на якій ми виросли. А це саме от та казка Івана Франка. Там такий гумор, там така ржака, що перші рази, коли з донькою ми це читали, в мене текли сльози від сміху. «Пішов дід на город, губ-губ, взяв ріпку там за довгий чуб, — трошки не пам’ятаю, — тягне потягне». Там просто дуже-дуже весело. Тому читаємо українську ріпку, бо вона передає саме ті відчуття сільського життя такого, і гумору… Коли щось робиш разом, і стає там весело, радісно. Саме от таке в мене було відчуття від тієї ріпки в дитинстві, коли вся моя родина мене підтримала і тягнула її».

Організатори проєкту «Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі» переконані: наші читачі покоління пані Наталії – ну, плюс-мінус різниця в декілька років – пізнали тут себе. Авторка статті – так точно.

Юлія Сабаєва

**Проєкт «Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі» реалізується ГО «Центр спільного розвитку «Дієва громада» у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО «Арт-Резиденція Плюс-Мінус» та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту «Спадщина. Простір для роботи» за підтримки міжнародного благодійного фонду «ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив» та програми «Партнерство за сильну Україну», яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Напевно, з професійних причин – його вміння спостерігати, аналізувати й рефлексувати має такий собі технічно-журналістський характер. Пан Сергій згадує й констатує цікаві показові факти, додаючи до них мінімум емоцій. Додати емоції – то вже завдання наших читачів.

Здебільшого наводимо пряму мову співрозмовника – так точніше.

Про водонапірну вежу й ідентифікацію себе українцем

«Моє дитинство минуло в місті Сіверськодонецьк. Тоді він називався Сєвєродонецьк. Часто виїжджали до Запорізької області, в Мелітополь, де було дуже багато черешень… А в Сіверськодонецьку – запам’яталося – біля мого будинку була така водонапірна башта, котра стояла похилена, немов знаменита Пізанська. І було відомо, що вона не працювала жодного дня, тому що коли її збудували комуністи, то вже виявилося, що це застаріла технологія – подача води через такі башти. І вона така стояла – найвища споруда у моєму районі міста, з мого двору було її дуже добре бачити. І такий абсурд вона символізувала! Цей сенс завжди мене вражав у дитинстві. 

І там була роща, шовковиця це там росла на путі до «Азоту». Там біля неї нічого не було, вона така була пуста зсередини. Коли до нас приїхала знімальна група Сашка Протяга з Маріуполя, я їх повів туди. І всередині цієї башти ми зняли трошки там для фільму їхнього. Там трошки показали, яка вона колоритна. Вона вже там розфарбована вся була, там якісь екстремали на неї залазили. Ну, така споруда, яка символізує цей соціалізм, чи комунізм…

…Уже у молоді роки я якось потрапив на виробництво себацинової кислоти. Це для ракет робили в Сіверськодонецьку. Для бойових ракет. І таке теж було… Його побудували… Але воно мало працювало. Здається, на повну потужність так і не вийшло. І взимку виглядала наче така чорнобильська якась зона. Вся засніжена. Навіть немає оцих цих слідів… Тільки якась собака там десь пробіжить. Ці заброшені будівлі всі проржавілі. Така урбаністика декадансу. До речі, оцю башту, здається, її розбили окупанти у 2022 році. Все таки символу мого дитинства вже немає. 

…Я пригадаю, як почав ідентифікувати себе з Україною. В дитинстві був в нас чорно-білий телевізор. Тоді там здебільшого показували якусь нудоту, ну, максимум мультфільми. Але часто показували футбол. У мене вкарбувалося, що «Динамо Київ» – найсильніший клуб. І що земляки з України – вони перемагають цих москалів. Тобто, чемпіони. Це 1980 рік, 5 років мені було.

Коли ми поїхали до родичів у Краснодарський край, на Кубань – виявилося, що вони вважали себе чорноморцями. Кубань – вона ж така кланова. Там оці касти: чорноморці, козаки лінійці, козаки іногородні із інших міст… І чорноморці – це, типу, ті, хто від походить від запорізьких козаків, які першими все це заснували. Тому мій дідусь вболівав за київське» Динамо»! Мене це здивувало. Думалось: якщо він живе у Росії, то він за «Спартак» якийсь може вболівати… Ну, а він був за «Динамо Київ». І я за «Динамо Київ». І мій батько. Хоча з батьком у мене в цьому плані були дещо розбіжності… Він казав, що важливо, щоб перемагала будь-яка українська команда за першості СРСР, не обов’язково «Динамо». Ну таке…»

Великі бійки й сусідство з магазином «Вино Водка»

«Дитинство – це таке звичайне совдепівське дитинство. З негативного… Було, що там оці «рубилова» тоді ж вже були там, намагалися якось щось там, дрібні гроші там вимагати. Ну, таке, воно не дуже мене… Я не давав гроші. Також були великі бійки. Бачив я, як дорослі билися там до крові, головою об асфальт, район на район… Взагалі оця тупня в школі… Так, школа обтяжувала. Я нормально вчився, але не полюбляв оце всяке. А, ну, з такого «веселого» – мене призначили тоді політінформатором. Це були політінформації по п’ятницях, здається. І я намагався якось зпетляти з цього. Тому, коли, наприклад, там було Горбачов з Рейганом зустрічався, я вийшов з докладом про якусь дівчинку, котра допомагала бабусі. Мені вчителька: «Як це? Горбачов з Рейганом зустрівся!?» Я кажу: «Ну, от з таких з маленьких вчинків, як допомога бабусі, це теж складається наше буття не менше, ніж з діалогів політиків.

…Я жив біля магазину «Вино Водка». І там такі великі черги алкашів були завжди... В нашому подвір’ї біля вікон можна було побачити знаменитих людей Сіверськодонецька. Там часто бував капітан футбольної команди «Сєвєродонецький хімік», наприклад – розпивав з друзями. А потім почалася боротьба з пияцтвом, і з цього магазину щось зробили… Якийсь там овочевий. І якось туди завезли апельсини марокканські, чи що. Вистроїлася велика черга, я три часи там простояв, щоб взяти. І переді мною закінчилося, нічого не взяв. Тільки можна було бавитися ящиками, упаковками з цих апельсинів,  котрі складали в нашому подвір’ї. І ми їх там буцали. Така от драма». (посмішка).

Про українську мову на теренах Сіверськодонецька у певний період

«У моєму дитинстві в місті спілкувалися російською, а українську можна було почути від вихідців з місцевих сіл. Але їм було не дуже так просто. Наприклад, якщо якісь діти приходили навчатися до школи і розмовляли тільки українською, над ними посміювалися. І вони згодом переходили на російську. Також деякі взагалі підписували звільнення від навчання української мови — батьки якось це аргументували», – згадує пан Сергій.

Стосовно медіапростору він згадує, що українською читав спортивну пресу – та газета, яка його цікавила, виходила саме українською.

«Багато цікавих книжок про якихось та діячів громадянської війни чи Другої світової теж були тільки українською мовою в бібліотеках. Тому я вільно все читав», – розповідає Сергій Горєлов. І так само згадує про «Катрусин кінозал».

Зазначає, що ближче до його підліткового віку в медіапросторі з’явилися цікаві телепрограми української молодіжної студії «ГАРТ».

«По радіо «Промінь» також були музичні цікаві випуски. Навіть якось прокрутили концерт «Sex Pistols» у британській в’язниці. Так, повністю причому! Це було прикольно. …Так що, українська мова, хоч і не була мовою спілкування у моєму дитинстві, але всю повсюди вона була присутня кожен день. І тому, коли прийшов час якось мені в журналістиці перейти з російської на українську, це не склало особистих великих проблем. На англійську перейти виявляється значно важче», – каже Сергій.

Підготували В’ячеслав Бондаренко, Юлія Сабаєва

**Проєкт реалізується ГО «Центр спільного розвитку «Дієва громада» у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО «Арт-Резиденція Плюс-Мінус » та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту «Спадщина. Простір для роботи» за підтримки міжнародного благодійного фонду «ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив» та програми «Партнерство за сильну Україну», яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Олексій Комаровський – людина з Вікіпедії й просто глиба інформації про Луганську область. Причому інформації, яка накопичувалась і аналізувалась дуже професійно. А ще він – справжня концентрація енергетики свого покоління.

Отже, в цій статті наводимо лише декілька штрихів до портрету Олексія Комаровського – бо будь-яка розповідь про цю особистість має закінчуватися словами «Далі буде…»

Він народився у Попасній у 1974 році. Років у п’ять вже вільно читав, причому читати навчився й почав саме українською мовою. З властивими йому спостережливістю й умінням відфільтровувати важливі деталі пан Олексій згадує: покоління його дідусів і бабусь у Попасній було переважно україномовним (це й вплинуло на вибір перших друкованих джерел, за якими він вчився читати). А от покоління батьків було вже більш російськомовним.

…Попасна дитинства Олексія, за його словами, була тим, що зараз назвали б величезним залізничним хабом. Просто не було тоді такого слова… Якщо ти народився в Попасній та ще й дожив там років до 15 – 17, у тебе були відсутні шанси попрацювати на залізниці. Не оминуло це й майбутнього (тобто, нинішнього) історика, сценариста, письменника Комаровського – перед вступом на історичний факультет тодішнього Луганського педагогічного інституту. Перший запис у його трудовій книжці – електромонтер СЦБ (сигналізація, централізація та блокування)

«Я був тією людиною, яка ходить від вагона до вагона в помаранчевому жилеті й змазує квачем механізми між ними, щоб не ковзали», – згадує наш співрозмовник.

Це було після закінчення 10 класів. Практично тоді ж друг Олексія вступив на підготовчі курси істфаку Луганського педінституту, й Олексій почав їздити туди з ним «за компанію».

«Присутніх не перевіряли, переклички не робили, і я просто сидів і слухав», – згадує він.

Таке слухання закінчилось тим, що він вступив на факультет. А друг – ні, такий от парадокс.

«І таким чином я опинився в найкращому місці в найкращий час», – каже Олексій Комаровський.

До речі, він став першою людиною у своїй родині, яка отримала вищу освіту. І це теж цілком типово для людини нашого покоління з нашого регіону.

Щось нове ми не відкриємо, сказавши, що істфак того періоду в Луганську був справжньою кузнею кадрів (перепрошуємо за цей мовленнєвий штамп) гумористів, КВНників, медійників.

В Олексія дуже добре (м’яко кажучи) виходило писати тексти – сценарії, жарти для КВНу тощо.

«Це було прям моє, і письменник у мені таки переміг художника», – каже він. А Олексій дуже добре малював, і це – окрім письменництва, історії чи обслуговування Попаснянської залізниці – цілком могло стати його професією.

Хоча, напевно, письменник все-таки переміг раніше… Навчившись читати у оті вже згадані нами п’ять років, Олексій у дитинстві практично тільки тим і займався, що читав. У тому числі з ліхтариком під ковдрою ночами. Впізнали свою дитячу розвагу?

Звичайно, в проміжках між запійним читанням встигав похуліганити на вулиці, повчитися в школі на відмінно, дати списати однокласникам домашнє завдання… Але читання все-таки було одним з основних факторів, які сформували його як особистість.

Пригадує, що в дитинстві книжки, за його відчуттями, надто швидко закінчувалися… Він їх перечитував. А ще – дописував. Тобто, років вже з дев’яти, прочитавши, до прикладу, пригодницький роман – брав зошит, ручку й дофантазовував продовження.

«Вже тепер я дізнався, що є такий окремий жанр в літературі, коли фанати того чи іншого письменника пишуть продовження його творів. Фенфікшн, від англійського fanfiction. Проте тоді, в дитинстві мені здавалося, що я винайшов щось нове», – розповідає Олексій.

Виш Олексій закінчив у 1997 році й вступив до аспірантури. Закінчив і її. Працював заступником директора та викладачем Луганського коледжу культури і мистецтв, ученим секретарем, а також викладав у Луганському державному інституті культури і мистецтв. Ця робота була для нього цілком комфортною. Але згодом письменник і сценарист все-таки переміг в Олексієві не лише художника й залізничника, а й науковця та історика.

І він опинився на Луганському телебаченні. Покинути цю нішу змусив 2014 рік, проте – то вже буде інша історія.

Тут розкажемо ще лише одну історію, і то скорочено – про фільм за сценарієм Олексія Комаровського з бюджетом 100 тисяч гривень, знятий в Луганську на камеру мобільного телефона. Фільм російською має назву «Цацки, пецки, три ствола» (офіційна назва — «Ключ до успіху»). Сюжет закручено в стилістиці, яку на Луганщині характеризують фразою «туши свєт, ховайся в жито». Сценарій Олексію замовили у 2009 році. Замовили такі собі впливові на Луганщині люди, ну знаєте, коли впливовість межує з законністю… О ми завернули… А вийшли «Цацки…» у 2011 році. Прем’єра відбулась у луганському ресторані «Корона». У ролях, зокрема: ринки Луганська (тобто, це швидше декорації), Фольксваген – «буханка», іноземні студенти Луганського аграрного університету й відомий гуморист з Луганщини Андрій Бурим. До речі, Бурим – у ролі начальника міліції.

Це складно переповісти… Можна лише сказати: у фільмі, який наразі лишився роликом на Ютубі й сприймається певною мірою як дещо архаїчне, дуже багато енергетики конкретного покоління й конкретного регіону. Власне, тому авторка статті й зачепилася за нього – бо й сама належить до цього покоління й сформувалася в цьому регіоні.

Проте це – дуже й дуже маленька частиночка доробку Олексія Комаровського. Так, у 2017 році його п’єса стала фіналістом Третього фестивалю комедійного мистецтва «ГаШоТю» в Києві. У 2012 році на телеканалі «2+2» вийшла прем’єра повнометражного комедійного бойовика «Down Town, або Ключ до успіху» за його сценарієм. І таке інше…

Отже, ми ще до цього повернемося. І є відчуття, що понад один раз.

Юлія Сабаєва

**Проєкт реалізується ГО «Центр спільного розвитку «Дієва громада» у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО «Арт-Резиденція Плюс-Мінус» та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту «Спадщина. Простір для роботи» за підтримки міжнародного благодійного фонду «ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив» та програми «Партнерство за сильну Україну», яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Працюючи з історіями людей, які відгукнулись на заклик нашої команди й долучились до проєкту «Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі», вкотре розумієш: інерція від цих історій триватиме значно довше, ніж проєкт як такий.

Спогади, спостереження, рефлексії пані Юлії Лисак настільки глибокі й значною мірою навіть професійні (бо вона бібліотекарка, філологиня, менеджерка у своїй галузі), що їх варто подавати кількома публікаціями.

У цій поговоримо про мову. І знову буде багато прямої мови.

Отже, дитинство (принаймні, раннє) пані Юлія провела в селі Курячівка.

«Вдома, в школі ми спілкувалися українською. У школі була така більш притомна українська мова, вдома це був більше «сурж», – розповідає Юлія.

І згадує, що в дитинстві дуже любила дивитися новини з Аллою Мазур і Марічкою Падалко,  а також «Імперію кіно» з Ольгою Сумською.

«Мені так подобалася їхня українська, ну, просто неймовірна дикція. І мені подобалося копіювати, дублювати вимову певних слів», – каже співрозмовниця.

Одночасно пригадує випадки, які тоді здавалися кумедними курйозами, а тепер переосмислюється і сприймаються як зачатки несвідомої русифікації. Тобто, її спроб.

«Власне у селі ми спілкувалися так само більше суржиком. Але пам’ятаю такий випадок. Ми якось з моєю подружкою Інною, малими були, вирішили піти в лісок, нарвати перших своїх грибів. Це були мої перші гриби, а у Інни уже це був не перший її кошик. І тому мені було якось з нею спокійніше через цей досвід йти до лісу. І щось ми там блукаємо… Це навіть рощиця, невеличкий такий лісок… Навіть не пам’ятаю куди саме, в який край села ми забрели. Пам’ятаю, що ми йдемо лісом і вона пропонує перейти на російську – типу, щось ми там дивилися якійсь серіал був популярний… Я не пам’ятаю вже, що це був за серіал… І ми хотіли типу копіювати героїв. І вона от запропонувала цю ідею — перейти на російську. Я, звісно, з оптимізмом і з радістю відгукнулася на це, на її пропозицію… Щось ми починаємо говорити, я розумію, що мені капець як важко це робити. Я не можу… ну, коротше… не маю ніякої зв’язності… І бачимо ми гриб. Великий гриб. І я на нього реагую російською мовою. Щось я кажу: «Инна, смотри, какой гриб великий», — тобто «великий гриб». І вона мене засоромила, вона якось так уїдливо висловилася, що от «вабще-то бальшой треба було казати». Бальшой… І, ну, вона висловилася так, ніби, знаєте, якось так присоромила, що «ой, ой, ото весь твій суржик, то все, що ти знаєш».  І тоді, не знаю, цей мікросором, він все ж таки закрався. Можливо, того вечора я забула про це, коли повернулася додому».

Історія виринула в пам’яті, у свідомості, коли в 6 класі Юля перейшла в школу з російською мовою викладання в Старобільськ. Це була спеціалізована школа №3 з поглибленим вивченням англійської мови.

У новій школі дівчинка не чула української на перервах у коридорі.

Розповідає, що в новій школі їй вкрай складно було засвоїти російську мову саме як навчальну дисципліну – вчителька навіть погрожувала тим, що дівчинці доведеться перевестись в інший навчальний заклад.

Юлія згадує: «Українська викладалася двічі на тиждень. І російська… От я не пам’ятаю, або теж щодня викладалася, або так само на рівні з українською двічі або тричі. От, щоб не збрехати, цього я точно не пам’ятаю. Але точно англійська була щодня. …Дивіться, виходило так: у нас російська мова і російська література була на рівні, за кількістю уроків, на рівні з українською. Тобто, двічі література українська/російська і двічі мова українська/російська. Але, звичайно, найпрестижніше, найусвідомленіше, це було вивчати російську мову, адже це була мова спілкування усіх школярів. Я української мови не чула жодного разу на наших перервах. Я ніколи від школярів не чула української. Був єдиний випадок, і то я не знаю, що потім сталося з тим хлопчиком, чи, ну, я маю на увазі, як швидко він перейшов на російську, я почула суржик від нього. Я так зрозуміла, що він теж переїхав звідкілясь (при цьому село Юлії, Курячівка – у безпосередній близькості від Старобільска, тобто «переїхати» означає переїхати навіть з найближчого населеного пункту. — Авторка). І той хлопчик тоді говорив ще суржиком. І все. Така от історія мого зросійщення, її пік відбувся саме в школі. Я не скажу, що я це усвідомлювала, абсолютно ні. Здавалося, що це нормальність, абсолютна нормальність. Здавалось, всі так живуть. Навіть сусідня гімназія українськомовна – там теж буяла на перервах винятково російська і серед дітей, і серед вчителів. Тому нічого в цьому якогось такого незрозумілого не було. Це була, я ж кажу, абсолютна нормальність. Але ненормальність сталася тоді, коли мені варто було вдосконалювати російську, бо я прийшла в нову школу навчатися з далеко не вдосконаленою російською, і з англійською так само. Скажімо так, перші мої кроки були в бік англійської, щоб її наздогнати до рівня моїх однокласників. І тому спершу з англійською мене було більш успішно, ніж з російською. А потім мене почала жорстко присоромлювати вчителька російської мови і літератури, бо я жахливо писала диктанти, я навіть переписувала тексти з книги російської жахливо. І одного разу вона мене викликала з зошитом, почала перевіряти текст. І, власне, при всьому класі вона сказала: «Юлю, ти не зможеш навчатися далі в цій школі, якщо ти надалі будеш писати такі тексти. З такою кількістю помилок». Тоді я сильно налякалася, подумала – все просто дно, на якому опиниться моя шкільна кар’єра. От тому, да, я піднатисла, і, звичайно, російська почала займати перше місце у моєму шкільному житті на той момент.

Але зі мною потім сталися старші класи… І я зрозуміла, що українська мені набагато ближча. У мене з української мови і літератури вищі бали. Я її краще розумію, нею в мене краще виходить і писати, і формулювати думки. Тобто, вона мені набагато ближча. Я не могла собі цього пояснити. Але мені вона була приємнішою. І тому, склавши ЗНО на доволі високий бал з української мови, аж на 192, і хай це буде зафіксовано (для проєкту «Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі». – Авторка.) Склавши ЗНО доволі успішно з української мови, я вирішила: ні, це буде не «кульок», не коледж культури в Луганську, а Луганський національний університет ім. Тараса Шевченко, філологічний факультет. І, власне, відтоді українська мова почала переосмислюватися в моєму житті дуже глибинно, усвідомлено, і це був зовсім інший рівень… Зовсім інший рівень усвідомлення української мови».

Ще один мікроспогад, як називає це сама співрозмовниця, наведемо її прямою мовою – для емоційної точності: «…Насправді уже зараз це для мене великий спогад і велика підтримка, власне, з боку моєї мами. Моя мама на той момент переважно російськомовна була. Коли вона познайомилася з моїм татом, він був суржикомовний, українськомовний хлоп, кучерявий, а мама була російськомовною повністю. І потім вже, в середовищі мого тата і моєї бабуні, її свекрухи, мама вже почала більше все ж таки вкраплювати суржик, українські слова в своє мовлення. Але на роботі вона переважно спілкувалася російською. І от я пам’ятаю, що, вже перейшовши в третю школу, в Старобільськ, сидимо, ми з нею, значить, влітку, або це була якась така тепла пора, ми з нею різали помідори… Ну, щось таке ми з нею різали на закрутки. І я вирішую при мамі перейти на російську повністю. Це, напевно, ще з того моменту, як мене соромили, не знаю, якось воно так приклалося, я от не пам’ятаю, чи це до того моменту, чи після… Словом, я вже почала навчатися в новій школі і подумала, що, ну, напевно, треба російську зробити мовою своєї буденщини. І от я з мамою почала говорити російською, вона щось там слухала, відповідала, потім так почала усміхатися, і потім вона мені, типу, каже: «Юль, а ти можеш бути собою?» Типу?.. І я… Вона так просто це сказала, але вона так ніби, от ніби вона мене відчула, от просто в ці кілька секунд, в які вона вклала оцю невеличку фразу, вона просто перевернула моє ставлення до того, щоб говорити російською в родинні. Ну, тобто, для себе за ті три секунди я просто вирішила, що я не робитиму цього вдома, я не говоритиму російською вдома зі своїм там україномовним татом, бабунею, братом, мамою. Ну, тобто, я цього не робитиму в жодному разі».

Періодично Юлія потрапляла в гості до своєї подружки, яка переїхала в Старобільськ з Білокуракиного – теж з україномовної школи. Вдома ця родина так само спілкувалася так званим суржиком, і подружка Юлі не переходила на російську зі своїми батьками.

Наша співрозмовниця згадує: «…І я пам’ятаю, що вона це робила навіть трошки пошепки, бо вона ніби соромилася своєї суржикомовності, скажімо так. Я теж соромилася цього, не можу приховувать, теж соромилася, коли там подружки приходили на день народження, в гості до мене. Теж соромилася переходити на суржик і часто теж стишувала голос, коли говорила з батьками. Але – я стишувала, проте не переходила на російську, щоб бути голоснішою. Для мене кайф, що я стишувала голос, але продовжувала говорити тією мовою, яка була мені ближчою, мовою моєї родини».

Юлія Сабаєва

**Проєкт «Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі» реалізується ГО «Центр спільного розвитку «Дієва громада» у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО «Арт-Резиденція Плюс-Мінус» та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту «Спадщина. Простір для роботи» за підтримки міжнародного благодійного фонду «ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив» та програми «Партнерство за сильну Україну», яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Наталія Барчишак народилася у червні 1986 року в селищі Кадикчан Магаданської області – батьки-українці були там на заробітках. Рідним населеним пунктом для неї є селище Сентянівка на Слов’яносербщині, де жила з 1988 року. І Луганськ – туди поїхала на навчання зовсім юною, після 9 класу, і там працювала за обраним фахом в Апеляційному суді – допоки росіяни не зробили неможливим проживання в обласному центрі. Принаймні для тих, хто відмовлявся на них працювати. З 24 серпня 2014 року наша героїня проживає в місті Києві.

Дитинство: прабабуся, чебрець і степові тюльпани на хуторі, обгорнутому річкою Луганкою

…Які спогади з мого дитинства? Спогади світлі, добрі. Моє дитинство пройшло в селищі Сентянівка. До перейменування це було Фрунзе Слов’яносербського району Луганської області. Точніше, самі малі мої роки і до, напевно, класу до восьмого, я проживала на хуторі Гремучому в селищі Сентянівка. Це неймовірно – він повністю обгортався річкою Лугань. І щоб попасти в саме СМТ, необхідно було переходити або переїжджати через місток цю річку. Також поруч були мілові бугри і балки, які заворожували нас з дитинства, куди ми ходили збирати трави. Чебрець – це просто неймовірний аромат трави, якої забути неможливо і за збором якої я дуже сумую. І тюльпани, які степові там росли, і за шипшиною ходили. І кремінні різні збирали камінчики… Ми там постійно проводили свій час… 

…Дитинство було – як і в більшості дітей у селищі. В принципі, як я кажу, – ми зростали, як бур’яни. Більшу частину часу ми належали собі, оскільки батьки постійно були на роботах. Був час дуже важкий. Тато мій дуже багато років вимушений був їздити на заробітки до Російської Федерації й до деяких європейських держав – Німеччина, Польща… Мама вже була з нами. Нас було двоє – я й молодший брат. Ми жили у татової бабусі в будинку. І мама доглядала за бабусею. Ну, а бабуся приглядала за нами. Тобто – моя прабабуся. 

Ми проживали в приватному будинку. І коли ти виходила за двір, то було величезне таке поле, де росла різна трава, кущі, дерева… І буквально там, я не знаю, нехай там 100-200 метрів – і був берег річки Луганки. Я в Луганці не купалася, бо я плавати не вмію. І якось вона в мене не викликала такої зацікавленості, бо вона така якась була брудна… Але на березі ми постійно гралися. І дуже любили спостерігати за стрикозами, які літали там. Гралися в кукли. Я шила плаття куклам – як своїм, так і для сусідських дівчат, з якими гралися.

Ми допомагали по саду, по городу батькам. Траву рвали, пололи, яблука збирали, ягоди збирали. У нас дуже багато було крижовника. Як згадаю, як ми його там рвали, цей крижовник… Смородину, полуницю збирали. Яблук було багато. Сливи, абрикоси. Як же ж Луганщина без абрикос? 

…Що було із улюбленої їжі? В той час не дуже різноманітна була в нас їжа. Картопля, овочі, фрукти, зібрані з власного городу. Ягоди. Що із улюбленого? Це, напевно, картопля-пюре та якась котлета смажена. 

Але я дуже пам’ятаю, що величезне задоволення приносило, коли ми приходили до бабусі, яка жила з нами на одній вулиці, але трохи далі – татова мама, то в неї був величезний сад, величезний город. І в кінці городу ти виходив на берег – на річку. Дуже таке мальовниче місце. І в неї завжди дуже багато було посаджено різних овочів. І ми полюбляли приходити до неї. І в неї в садку був стіл, за яким збиралася родина. І бабуся завжди нас годувала такими величезними помаранчевими помідорами. І якщо там до цих помідорів ще наріжеться сало домашнє, смачненьке, з такою прослоїчкою, сількою притрусиш – це неймовірно! Смачно було. І це, напевно, такі дуже яскраві спогади. 

Ще ми читали. І я дуже любила малювати. У нас була в селищі дитяча бібліотека. Це був окремий рай для мене. Мені дуже подобалось туди ходити, розглядати ті книжечки і обирати щось таке, що прилягало до душі. І ти приносив додому цю книжечку і читав. І потім повертали завжди ці книжечки. Також була доросла бібліотека. І в дорослій бібліотеці був, як на мене, дуже цікавий такий альбом з фотографіями нашого селища. Ще там, я не знаю, 50-х і, можливо, 40-х років. На жаль, він в окупації на даний момент. 

Мова: побут, книжки, навчання, робота. І особистий вибір

…Якою мовою ми спілкувалися? Мовою ми спілкувалися російською. І в школі, і в садочку, і вдома. Ну, і, звісно ж, з друзями. Тобто, в повсякденному житті була російська мова. Українською мовою я намагалася спілкуватися під час мого навчання в політехнічному технікумі. Тоді тільки-тільки запроваджувалось обов’язкове ведення лекцій саме українською мовою. Тому я навмисно купувала книжки українською мовою і вивчала їх українською мовою. І не перекладала собі там в голові російською, щоб потім відповідати російською. Якщо чесно, я не знаю, як так трапилося, але, ну, тобто, читаючи підручники українською мовою, я розуміла про те, що там написано. Мені не треба було в голові перекладати на російську мову, щоб щось зрозуміти. Що, наприклад, у деяких моїх одногрупників це викликало величезні складнощі. І вони мені говорили про те, що вони читають українською, в голові собі перекладають на російську, запам’ятовують російською, і відповідали, звісно, російською. То в мене такого не було. Мені давалося це легко. І мені, навпаки, хотілося застосовувати українську мову. Не знаю, звідкіля таке бажання виникало, оскільки, в принципі, всі оточуючі розмовляли російською мовою. Але не знаю. Українська… – можливо, це гени свою роль зіграли і просиналися. Не знаю. Але якось так. 

Вдома були в нас книжки як українською мовою, так і російською. Я пам’ятаю, із дитячих книжок була збірка українських народних казок українською мовою. Ще там деякі казки були окремими книжечками… Але, звісно, переважна більшість в бібліотеці була книг російськомовних. 

…Коли (вже здобувши фах юристки спочатку в технікумі, а згодом у виші) працювала в Апеляційному суді Луганської області, ми спілкувалися в колективі російською, але все діловодство здійснювалося українською мовою. І якщо, наприклад, хтось із громадян з інших регіонів України дзвонив нам, щоб дізнатися про розгляд справи, – не знаю, як так траплялося, але були такі випадки, і от один мені чітко запам’ятався… Я якраз тоді працювала консультантом, і один із обов’язків моїх був відповідати на вхідні дзвінки громадян. Мені подзвонив зі Львова громадянин. Звісно, він розпочав розмову українською, я без всяких проблем почала говорити українською. Чоловік дуже здивувався й декілька разів перепитав, чи дійсно це Луганськ. Я кажу: «Ну так, Луганськ, чому ви так здивовані?» Він каже: «Тому що, ну, я ніколи не чув у Луганську українську мову, а тут зі мною розмовляєте українською». Він був дуже здивований і дуже дякував. Я кажу: ну, звісно, а як же…

Коли я вчилася в тому ж технікумі, або коли в інституті Тараса Шевченка здобувала другу вищу освіту, бували неодноразові розмови з студентами і викладачами, де думки аудиторії розділялися стосовно мови. І я завжди була на захисті української мови, і як би там не нападали, і що би не розповідали, я завжди намагалась людей переконати, що все це – якісь стереотипи. Маю на увазі – стосовно того, що десь там бендерівці, що вони ненавидять мешканців Східної України… Я завжди казала, що це історія просто якісь стереотипи й забобони, і що для того, щоб робити якісь такі висновки, необхідно досліджувати Україну. Треба нею подорожувати, їздити.

І, звісно, не виключено те, що в кожному регіоні є ідіоти, як я казала, і можна потрапити на будь-яку людину. Є люди порядні, є люди непорядні, є люди розумні, є люди дурні. Є люди виховані, є люди невиховані. І по цих людях неможливо свідчити про всіх людей і робити висновки, що це притаманно всім людям певного регіону.

Ну, зараз я вже в більш зрілому віці… Мені зараз 39 років.

…Коли я переїхала до Києва, то я, знаєте, не розуміла, як, де і яку мені застосовувати мову – бо ти заходиш у магазин, і дуже багато людей розмовляють російською, одночасно говорять українською… І бувало таке, що ти десь в компанії знайомих людей перебуваєш, і там одна людина буде говорити українською, а всі будуть говорити російською, і ти не розумієш, як треба… Я розривалася й поступово на українську переходила. Від російської почала плавно-плавно-плавно відходити. І вже коли я працювала у Верховному суді – у 2020 чи у 2021 році – я перейшла на українську повністю. Бо перейшла до іншого судді, а суддя був україномовний, і дуже класно склалось, що його офіс був теж україномовний, і я просто з великою радістю перейшла на українську, і після того я російською не спілкуюсь, навіть якщо до мене звертаються російською мовою. Ну і, звісно, після повномасштабного вторгнення я взагалі не слухаю російську музику, не дивлюсь російські фільми, взагалі мені неприємно чути цю мову, оскільки це мова окупанта, яка завдала мені дуже багато болю, моїй сім’ї, моїй родині і мені особисто. Ця мова мене вигнала з мого будинку, ця мова не дає мені можливості вже 12 років побувати вдома, пройтись моїми луганськими стежечками, якими дитячі ніжки ходили, не дає можливості мені відвідати могили моїх рідних. Ця мова зробила мого рідного брата інвалідом війни, ця мова вбила моїх друзів, ця мова вбила дорогу мені людину, ця мова продовжує вбивати українців, ця мова тримає в полоні, катує моїх односельчан, моїх людей, яких я знаю і не знаю, українців, які перебувають в полоні – як цивільних, так і військових. Тому я не хочу чути цю мову, мені важко вона дуже дається, коли на вулиці або десь її чуєш, тому що вона у мене асоціюється просто з мовою окупанта, зі злом, небезпекою, дуже великою небезпекою. Тому мені боляче чути, коли дітки маленькі говорять цією мовою.

***

Це лише частка зі спогадів пані Наталії Барчишак. За дужками залишилось багато… Далі буде.

В’ячеслав Бондаренко, Юлія Сабаєва

**Проєкт «Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі» реалізується ГО «Центр спільного розвитку «Дієва громада» у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО «Арт-Резиденція Плюс-Мінус» та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту «Спадщина. Простір для роботи» за підтримки міжнародного благодійного фонду «ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив» та програми «Партнерство за сильну Україну», яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

***

У дев’яності роки минулого століття авторка цієї статті навчалася в Луганську на факультеті української філології в тодішньому педінституті. Період – одночасно – підйому національної ідеї й тотальної бідності.

Таня Стадник навчалася в паралельній групі – зі спеціалізацією народознавство, а я – у «чистих українцях». Нас об’єднували оті згадані вищі національна ідея й тотальна бідність. У сусідньому гуртожитку працював Українсько-канадський центр «Відродження» з унікальною бібліотекою – українськими книжками, знищеними свого часу радянською владою в Україні й виданими за кордоном. Там можна було так зачитатися п’єсами Винниченка (доступними лише там!), що забути про час і запізнитись на пари (ми вчились у другу зміну). Таня працювала там на півставки, а я проводила дуже багато часу за книжками й на заходах.

Навпроти наших гуртожитків (якщо перейти через вулицю Оборонну) була алея, яка вела на ринок. На алеї – чи то гендель, чи то кафе, чи щось подібне. Ми називали цей заклад «Островок». Чи була на ньому вивіска з логотипом – забулось. Там ми могли собі зрідка дозволити «криваву Мері» та «викрутку» (тобто «отвьортку»).

І була в нас спільна компанія – з обговореннями навчання, з женихами, з юнацькими пристрастями, сльозами та взаємною підтримкою.

Закінчивши виш, ми зажили кожна своїм життям…

***

Працюючи з історіями людей, які виявили бажання долучити свій особистий голос до проєкту «Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі», я побачила анкету Стадник Тетяни Григорівни. І дуже різні почуття накрили. Тут тобі й туга по Луганську зразка 90-х років, який назавжди пішов в історію. І туга по самій собі – тій, яка й близько не уявляє того майбутнього, що спіткало нашу область. І радість до сліз від того, що робота в проєкті має ще більший сенс, ніж здавалося на початку – він дійсно допомагає зібрати до купи, об’єднати людей, які прагнуть зберігати й передавати пам’ять про Луганщину.

Далі здебільшого – пряма мова Тетяни. Це особиста історія, розказана від першої особи. Отже, спогади цілком суб’єктивні.

Луганськ побачила по телевізору. І вирішила: я там навчатимусь

«Я народилася на Поділлі у звичайній сільській родині. Нас було четверо дітей, і дитинство було справді тяжким. Сьогодні я чітко розумію, що воно було травмованим. На жаль, такі травми найчастіше даються взнаки після сорока років, хоча супроводжують тебе все свідоме життя. Але тоді я цього не знала. Тоді були вітчим, батько, мама…

Один випадок змінив моє життя на всі 300%. Мені було 17 років. Ми в місцевому будинку культури дивилися телевізор – як зараз пам’ятаю, це була «Берізка». Поряд сидів мій майбутній чоловік, йому було 18. По суті, ми були ще дітьми. Це сьогодні у 18 років ми бачимо сформованих дорослих людей, а тоді, у дев’яностих, ми були дітьми, які знали лише город і тяжку працю на рівні з батьками.

По телевізору показували «Ворошиловських стрілків» – на той час це були відомі КВК-шники. Більшість із них тоді ще навчалися в Луганському педагогічному інституті. Про цей масштабний заклад якраз розповідали в сюжеті. Ми сиділи в натовпі однолітків, і раптом у тиші я вголос промовила: «Я хочу там навчатися».

Мій майбутній чоловік – не знаю, чи це було щиро, чи то вже проявлялися аб’юзивні стосунки – просто висміяв мене. Він сказав: «Ну хіба доярка може бути студенткою такого закладу?»

Ця фраза змінила все. Ми одружилися, у нас народилася донька. Та ситуація стала першим «тривожним дзвіночком» про те, що ця людина мене ніколи не цінуватиме. Зрештою ми розійшлися, і я поїхала здійснювати свою мрію. Залишивши старшу донечку (якій тоді був лише рік) з мамою, я вирушила вступати до Луганського педагогічного інституту. Так почалося моє життя на сході України, безпосередньо в Луганську».

Зрештою Тетяна має дві вищі освіти: спеціаліста за фахом вчитель української мови і літератури, народознавства та світової літератури, а також магістра за фахом практичний психолог. Обидві освіти отримувала в Луганському педагогічному університеті (зараз Луганський національний університет) імені Тараса Шевченка. Певний період працювала вчителькою, потім – у сфері соціальних послуг у Луганському центрі зайнятості. Останнє місце роботи в Луганську – це держслужба, посада спеціалістки в управлінні інформаційної політики Луганської обласної державної адміністрації.

«Після подій 2014 року моє життя змінилося. Разом із дитиною я була змушена залишити рідний Луганськ і розпочати новий етап життя на заході України. На сьогодні я працюю вихователькою в Івано-Франківському обласному центрі соціально-психологічної реабілітації дітей», – каже пані Тетяна.

Три віхи долі: від боротьби за державу до миру в собі

Моє життя чітко розділене на три етапи, кожен з яких став для мене окремим університетом духу. Довгий час я була впевнена, що найважчі випробування чекали на мене на Сході. Проте сьогодні, озираючись назад із досвідом практичного психолога, я розумію: коріння всіх моїх тривог і пошуків живилося з глибин дитинства.

Віха перша: Поділля та попіл дитячих травм

Перші двадцять років пройшли на рідному Поділлі, але те дитинство не було сонячним. Воно було просякнуте тим, що сьогодні ми називаємо булінгом, приниженням і тотальним знеціненням. Батькове пияцтво, постійні бійки та виснажлива, майже рабська праця матері, яка намагалася втримати родину на своїх плечах… Це виховало в мені стійкість, але водночас залишило глибокі шрами. Увесь мій подальший свідомий шлях був спробою втекти від того болю або довести, що я варта більшого.

Віха друга: Схід та полум’я ідеалізму

Наступні двадцять років – мій Луганськ. Це був час великих надій і щирого горіння. Я жила мрією про демократичну, квітучу Україну, яка нарешті знайде свою мову та ідентичність. Я кидалася в політичні та суспільні битви, вірячи, що зможу змінити світ, виправити систему, переконати кожного. Це був час ідеологічної боротьби, але за нею я часто не помічала головного – свого власного, покинутого напризволяще внутрішнього світу. Я намагалася лікувати суспільство, коли лікування потребувала моя власна душа.

У 19 років я зробила перший крок до своєї мети, ставши слухачкою підготовчого відділення Луганського педагогічного інституту. Моєї шкільної освіти та знань, здобутих у важкій праці, забракло для миттєвого вступу, але рік наполегливої підготовки дав результат – я стала студенткою.

Перші три роки були часом максимальної концентрації на навчанні та громадській активності у профспілці. Згодом я перевезла до Луганська свою чотирирічну доньку, поєднуючи материнство з інтенсивним саморозвитком.

Важливою сторінкою мого життя стала робота в бібліотеці Українсько-канадського центру, відкритого при університеті зусиллями діаспори. Там зберігалося понад 10 тисяч томів літератури, яка десятиліттями була суворо заборонена в Радянському Союзі.

Володіючи цим унікальним інформаційним скарбом, я працювала в центрі у другій половині дня: допомагала викладачам готувати матеріали для курсових, дипломних, магістерських та кандидатських робіт. Фактично, я була провідником у світ справжньої, неспотвореної історії України.

Саме в цей період відбулася моя доленосна зустріч із В’ячеславом Чорноволом. Він приїжджав до Луганська в межах своєї передвиборчої кампанії. Постать Чорновола стала для мене потужним джерелом натхнення. Його візія соборної, незалежної та україномовної держави остаточно сформувала мою позицію: я стала активною членкинею Народного руху України та присвятила себе пропагуванню української незалежності.

У 2001 році закінчила університет із відзнакою. Отримавши диплом та маючи за плечима міцний ідеологічний фундамент, я розпочала свою педагогічну діяльність в одній із шкіл Луганська, несучи українські цінності дітям сходу.

Віха третя: Захід та тиша зцілення

Сьогодні триває третя віха мого життя – тут, на Заході України. І зараз я інша. Я більше не прагну нікого переробляти чи витрачати себе на безплідні політичні суперечки. Я навчилася приймати людей у всьому їхньому різноманітті – з різними мовами, поглядами та досвідом.

Моїм головним фокусом стала молодша донька і моє власне пізнання. Психологія, яку я обрала помічником у житті, стала моїм порятунком. Вона допомогла мені професійно розкласти по полицях дитячий біль, навчила працювати з травмою, а не просто ховати її подалі.

Сьогодні я нарешті можу сказати: я вільна. Я вмію пробачати. Я відпускаю минуле без гніву. І головне – я передаю своїй доньці не свої травми, а свою мудрість. Виявилося, що змінити світ навколо можна лише одним способом — нарешті примирившись із собою».

Життя із другим чоловіком – етнічним лемком з відомого на Луганщині села Переможне

«На початку 2000-х років я працювала в управлінні внутрішньої політики Луганської обласної державної адміністрації. Це був період активної громадської та політичної діяльності, зокрема в середовищі Народного руху України. Саме тоді відбулося знайомство, яке визначило подальший особистий і родинний шлях.

Через колег і однопартійців дізналася про лемків – людей із глибокою історією, яких у 1941 році було примусово депортовано з територій тогочасної Речі Посполитої на схід України. У селі Переможне на Луганщині вони зберегли свою ідентичність, традиції та пам’ять про рідний край. Саме там було започатковано лемківську ватру — місце єднання, культури і родинного тепла.

У цьому середовищі я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – людиною, в якій жила пам’ять двох поколінь лемків. Для нього родина, коріння і традиція були не просто словами, а способом життя. Разом зі своїм батьком він збудував у Переможному капличку – як символ віри, спадковості й внутрішньої сили. Це був не просто будівельний об’єкт, а втілення родинної цінності: залишити після себе щось значуще.

У 2013 році в нас народилася донька – продовження нашої історії, нашого роду. Її поява стала важливою точкою, що поєднала минуле і майбутнє.

Події наступних років стали великим випробуванням для нашої родини. Війна розділила життя на «до» і «після». Ми втратили близьких – батьків, а у 2022 році трагічно загинув мій чоловік. Це біль, який залишається, але разом із ним залишається й усвідомлення цінності життя, пам’яті та гідності.

Попри втрати, мені вдалося зберегти важливі речі: документи про депортацію предків, фотографії, спогади. Це не просто архів — це основа родинної ідентичності, яку я передаю своїй доньці.

Сьогодні для мене родинні цінності – це пам’ять про своїх предків; повага до свого коріння; відповідальність за збереження й передачу історії; сила вистояти навіть у найважчі часи; і любов, яка об’єднує покоління.

Моя родина пройшла шлях депортації, втрат і випробувань, але зберегла головне – внутрішню гідність і зв’язок між поколіннями. І саме це є найбільшою цінністю, яку ми несемо далі».

«Я знаю цю ситуацію досконало»: мовне питання по-луганськи, початок двохтисячних

«Щодо мовного питання на сході – буду щирою, бо знаю цю ситуацію досконало.

Української мови в Луганську та загалом на сході практично не було. У самому місті працювало 60 шкіл, і лише одна з них – 59-та – була україномовною. Звісно, існували окремі українські класи, проте на обласному рівні навчання державною мовою ніяк не заохочувалося.

Натомість РФ масово фінансувала програми дошкільної та позашкільної освіти. Російськомовні школи були зразково забезпечені технікою та сучасними засобами навчання, тоді як єдина українська школа завжди залишалася на задвірках.

Дійшло до парадоксу: коли я працювала в одній із луганських шкіл, учні 11-го класу звернулися до мене з проханням викладати українську мову… російською. Це яскраво ілюструє тогочасну реальність. Українською в Луганську розмовляли заледве сто людей – переважно члени правозахисних організацій чи партій національно-демократичного спрямування. Усіх їх можна було пригадати поіменно. Всі інші – у побуті, на роботі, на телебаченні – послуговувалися російською.

Певне потепління, така собі «відлига», почалося лише за президентства Ющенка, але загалом ситуація завжди була складною. Українська мова ще частково зберігалася в селах (наприклад, у Сватівському чи Білокуракинському районах), але промислові регіони були виключно російськомовними.

Російська Федерація вкладала шалені кошти в те, щоб українська мова зникла. Змінити це можна було лише шляхом рішучого втручання держави на найвищому рівні».

Юлія Сабаєва

***

**Проєкт «Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі» реалізується ГО «Центр спільного розвитку «Дієва громада» у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО «Арт-Резиденція Плюс-Мінус » та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту «Спадщина. Простір для роботи» за підтримки міжнародного благодійного фонду «ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив» та програми «Партнерство за сильну Україну», яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

…На площадці між поверхами діти стелили ряднину і грали там у ляльки. Це називалося «в доміка» або «в кукли», і було це в п’ятиповерхівці біля лисичанської автостанції. Діти своєю грою нікому не заважали, і їх ніхто не «ганяв», не сварив за це. Було все якось тепло, Поруч було ПТУ №2, і там був шовковичний сад. І Аня маленькою ходила туди удвох з дідусем за шовковицею. Влітку туркотіли горлиці – таке відчуття, що усюди… Це назавжди лишилося звуком дитинства. І тодішня маленька Аня – сьогодні лікар-стоматолог Анна Вікторівна Ізваріна з життєвим досвідом і життєвими спостереженнями, вартими кількох книг – сприймає його як терапію. Якщо треба заспокоїтися – їй треба послухати звуки горлиць. …А взимку всі опалювали хати вугіллям – тим, що з місцевих шахт. І запах, який це давало, складно з чимось сплутати. І його тепер складно ще десь відчути – він пішов в історію разом із промисловим Донбасом, промисловою частиною Луганщини зразка 1980-х років.

***

Пізнали своє дитинство?

***

Анна Ізваріна виїхала з дому у квітні 2022 року з Лисичанська.

У Анни вдома до останнього були світло, вода, газ. На відміну від, наприклад, сусіднього Рубіжного. Залишатися вдома настільки довго спонукало й те, що казав чоловік, який на той момент вже воював (він один із тих луганських прикордонників, хто дивом лишився живим під час боїв за Попасну, зрештою повністю зруйновану). Чоловік припускався думки, що ситуація на фронті обернеться «на наше». Крім того, Анна зазначає, що проти патріотичних лисичан певною мірою працював досвід 2014 року. Тоді місто звільнили українські військові, повернули його під український прапор. І – підсвідомо чи свідомо – вважали, що звільнення буде ось-ось.

…Так ось. Повертаємося до виїзду з міста. Анна сіла за кермо. Донька – пасажирка. З ними кіт. Перед тим поклали в автівку речі. Їхали в одні колоні з мікроавтобусом, де була сестра Анни – християнська пасторка. До неї повернемося пізніше.

На досить малій відстані від Лисичанська машина Анни стала. Вони з донькою й котом пересіли в мікроавтобус сестри. Ключі від авто лишила під колесом. Згодом машину перегнав у Лисичанськ чоловік. А згодом виїхав нею на підконтрольну Україні територію. Одна з небагатьох матеріальних речей, яка дивом у тій машині таки дісталася до родини і просто зараз живе (дозволимо собі вжити саме це слово) із нею в Сумах – м’яка іграшка доньки Анни Віталіни, величенька така акула.

***

Пізнали свій виїзд із дому? Ну, плюс-мінус, як то кажуть…

***

Пізнаваною й цілком примірюваною на себе (для тих, хто пам’ятає дим узимку і туркотіння горлиць улітку) є й історія власної родини Анни.

Дідусь по лінії мами – етнічний українець, який народився в Польщі – в тих кордонах, у яких вона була на момент його народження. Приїхав на Донбас працювати на шахти. Дуже мало розповідав про своє минуле. Не любив про це розповідати…

Бабуся по лінії мами – з Курячівки Старобільського району. З тих, кого під час Другої світової війни угнали на роботи в Німеччину. Повернулася вже не в Курячівку – повернулася туди, де шахти.

Предки по лінії батька – з Курської області РФ.

Батько Анни працював токарем на заводі «Пролетарій», мати – вчитель російської мови, згодом завуч, потім – методист відділу освіти.

А в менш віддалені часи, у 2014 році, чоловік згаданої вище сестри Анни, теж християнський пастор, опинився на так званому «підвалі» ополченців. І рідні його звідти ледве витягли, з переломом щелепи й іншими травмами…

***

Пізнали досвід своєї родини? Пізнали те, як війни, репресії, переселення й інші прояви імперськості «сусіда» формували нас і наш регіон?

***

Родина Анни зараз мешкає в Сумах.

Що повернення додому не буде, пані Анна розуміла практично одразу після виїзду. В родині вже був досвід переселенства: чоловік після 2014 року виїхав з Ізвариного, брат – з Донецька. Чоловік Анни Віталій – прикордонник Луганського загону, захищав Україну як після 2014 року, так і після повномасштабного російського вторгнення. І між цими роками, маючи досвід і прикордонника, і переселенця з Ізвариного, казав щодо можливого повернення приблизно наступне: розумієте, це вже інші міста, там інші люди, там все інакше… Плюс – там, до прикладу, хтось розграбував твоє житло (і з вірогідністю понад 90% це твої сусіди), а хтось чекав на росіян і мріяв «злити» тебе фсбшникам… І ти про це знаєш…

Тобто, тема повернення для Анни й її родині лежить зовсім в іншій площині, ніж просто емоційне «…ми повернемось додому!»

***

«Вимушене переселення – це соціальна смерть», — каже Анна Ізваріна. І аргументує це – з позицій людини із сильним інтелектом та глабоким досвідом лікарки, керівниці медичного закладу, дружини, матері, сестри.

До історії пані Анни ми ще повернемося – у проєкті «Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі» чи після. Надто вже вона глибока. Її складно переварити для однієї статті й передати в одній статті. Та чого складно – неможливо.

Юлія Сабаєва

**Проєкт реалізується ГО «Центр спільного розвитку «Дієва громада» у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО «Арт-Резиденція Плюс-Мінус » та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту «Спадщина. Простір для роботи» за підтримки міжнародного благодійного фонду «ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив» та програми «Партнерство за сильну Україну», яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.